Українська народна казка "Названий батько".

Всё для детей - Украинские народные сказки

25.02.2011 17:24

Зосталися три брати сиротами - ні батька, ні неньки. І дома нема нічого – ні хазяйства, ні хати. Ото й пішли вони всі втрьох найматися. Аж іде дід старий-старий, борода біла.

- Куди це ви, дітки, йдете?

А вони кажуть:

- Найматися.

- Хіба в вас свого хазяйства нема?

- Нема, - кажуть. - Якби до доброго чоловіка в найми попасти, то ми б йому по правді робили, по щирості слухалися і за рідного батька його мали б.

Тоді дід і каже:

- Добре! Коли так, то будьте ви мені сини, а я вам батько. Слухайтесь мене, то я з вас людей пороблю, навчу, як жити, з правдою не розминаючись.

Згодилися вони та й пішли з тим дідом. Ідуть темними лісами, широкими полями. Ідуть та й ідуть, коли бачать, аж стоїть така хатка чепурна, біленька у вишневому садку, квітками обсаджена. Вибігає з хатки дівчина, така гарна, як та квіточка. Глянув на неї старший брат та й каже:

- Коли б мені цю дівчину посватати, та ще щоб були в мене воли та корови!

А дід-батько й каже:

- Добре, ходім сватати! Буде тобі дівчина, будуть у тебе воли й корови. Живи щасливо, та тільки за правду не забувай!

Ото вони й пішли сватати ту дівчину. Висватали її, відгуляли весілля. Вже старший брат хазяїном став і в тій хаті жити зостався.

Ідуть вони далі - вже втрьох. Коли знову стоїть хата гарна, а коло неї млин і ставочок, і дівчина гарна щось робить коло хати - така працьовита. То підстарший брат тільки глянув та й каже:

- Коли б мені ту дівчину за себе взяти та ще щоб млин, і ставочок мені, то я б у млині сидів та й хліб мав би, поки мого й віку.

А дід-батько й каже:

- Добре, синку, так і буде!

Зараз вони пішли в ту хату, посватали дівчину, уже підстарший брат до тієї дівчини в прийми пристає. Відгуляли весілля. Тоді й каже дід-батько:

- Ну, синку, тепер живи щасливо, та гляди, за правду не забувай!

Та й пішли собі вже вдвох: дід-батько та найменший син. Ідуть, коли бачать - хатка вбога стоїть, і дівчина виходить з хати, гарна дуже, як зірочка ясна, а вбога така, що лата на латі. То найменший брат і каже:

- Коли б мені з цією дівчиною одружитись, то робили б ми, і хліб у нас був би, не забували б ми і про вбогих людей: і самі їли, і людей наділяли б.

То дід-батько й каже:

- Добре, синку, - так і буде. Гляди ж тільки правди не забувай!

Оженив і цього сина та й пішов собі по світах.

А три брати живуть. Старший брат так забагатів, що вже будинки собі помурував, червінці складає та тільки про те й думає, як би йому тих червінців найбільше постягати. А щоб убогому чоловікові запомогти, то того й не нагадуй - дуже скупий був. Підстарший брат теж забагатів. Стали за нього наймити робити, а сам він тільки лежить, їсть, п'є та порядок дає. Найменший так собі живе: коли що дома є, то й з людьми поділиться.

Ото пішов дід-батько по світах. А тоді вертається - подивитися, як то його сини живуть та чи з правдою не розминаються. Приходить до найстаршого старцем убогим. Той ходить по двору. Він кланяється, каже:

- Якби ваша ласка подати мені милостині!

А той каже:

- Ге, не який старий! Схочеш, то заробиш, - я сам недавно на ноги зіп'явся.

А в нього добра, що страх: будинки муровані, стоги, стодоли, товару повні обори, комори добра повні, гроші... А милостині не дав! Пішов той дід. Відійшов так, може, з версту, став, оглянувся назад на ту господу та на те добро - і все добро запалало.

Пішов він тоді до підстаршого брата. Приходить, а в того і млинок, і ставок, і хазяйство гарне. І сам він у млині сидить. От дід уклонився низенько та йкаже:

- Дай, чоловіче добрий, хоч трохи борошна: я вбогий чоловік, не маю чого з'їсти.

- Шкода, - каже, - я ще й собі не намолов. Багато вас тут таких валандається!

Пішов дід. Відійшов трохи, оглянувся - так і охопило той млин полум'ям.

Приходить дід до третього брата. А той живе вбого, хатка невелика, тільки чистенька. Прийшов та такий уже зробився обшарпаний, обідраний.

- Дайте, - каже, - хоч шматочок хліба!

То той чоловік:

- Ідіть, - каже, - дідусю, в хату, - там вас нагодують і з собою дадуть.

Приходить він у хату. Жінка як глянула на нього, що він такий обідраний, пожаліла його, пішла в комору, внесла штани, сорочку внесла, дала йому. Надів він. Так як надівав, вона глянула, аж у нього на грудях рана велика,така страшна!.. Посадили вони його за стіл, нагодували, напоїли. А тоді чоловік і питається:

- Скажіть мені, дідусю, з чого це у вас рана на грудях?

- А це, - каже, - така в мене рана, що від неї мені скоро смерть буде. Тільки мені день і зостався жити.

- Оце лихо! - каже жінка. - І нема на неї ніяких ліків?

- Є - каже дід, - та тільки ніхто тих ліків не дасть, хоч кожен може.

Тоді чоловік і каже:

- А чому ж не дати? Аби міг? Кажіть які.

- Та такі, - каже дід, - як хазяїн сам візьме та підпалить свою хату, та все його добро згорить, треба взяти того попелу та й затоптати мені рану, то тоді загоїться. Та хіба ж є такий чоловік на світі, щоб те зробив?

Замислився найменший брат. Довго думав, а тоді до жінки:

- А ти як, жінко, думаєш?

- Та так, - каже жінка, - що ми хату вдруге наживемо, а добрий чоловік як умре, то вже йому другого життя не буде.

- Ну, коли так, - каже чоловік, - то винось дітей з хати!

Повиносили вони дітей, самі повиходили. Глянув чоловік на хату -- жалко йому свого добра! А чоловіка ще жалкіше! Взяв та й підпалив. Так ураз хата полум'ям і взялася - де й ділася. А замість неї постала інша хата, така гарна та пишна.