Було дуже давно. Ще як земля наша руська стогнала від татарської неволі. Дуже велику біду тоді народ терпів. Як лютий вітер, налітала щоразу на село дика орда. Залишала вона після себе тільки море сліз і крові.
Одного разу, розказують наші діди, щоб захистити себе від нових несподіваних нападів татарської орди, жителі села вирішили виставляти варту. Але де її виставляти? Навкруги рівний і безмежний степ. В такому безмежному степу і в сонячну-то днину далеко не побачиш.
Тоді хтось із жителів села придумав дещо – взяв та й підкотив камінь — з того каменю стало видно далі. То й вже ніхто сьогодні й не скаже, хто був той перший винахідник, але саме за ним потягнулись у степ всі односельчани. Всі йшли - жінки й чоловіки, діти й старі. І кожен з них приносив та й висипав на одне й те ж місце землю та каміння: хто скільки міг принести — хто повний мішок, хто торбу, хто лиш вузлик, а хто тільки одну пригорщу...
Так незабаром за селом з того каміння та землі вже виріс чималий горб. А щоб краще видно було з того горба, на вершині його селяни спорудили навіть дерев'яну вишку. Вже після цього важко стало орді гуляти степом: не встигне ще татарська орда з'явитись далеко на горизонті, як вартові вже б'ють на сполох і піднімають народ на захист своєї землі. Ординці подумали і вирішили знищити варту. Як оті змії, підповзли вони до підніжжя горба, але хлопці побачили їх і не розгубилися — підпалили під собою вишку, і в селі помітили сигнал...
Жителі села, озброєні вилами, одразу прибігли на поміч варті, але вже було пізно — земля на горбі тому почервоніла від крові і вогню...
Вона і досі від того червоніє. А як добре прислухатись, то можна навіть і зараз почути, як там глибоко-глибоко щось гуде...
