Якось то було, зайшли молоді дівчата подалі від людського ока та й скупалися в Росі-річці. Стали вже вдягатися, лише одна все хлюпочеться та й хлюпочеться, не вилазить з води.
-Гей, Милашо, ану вилазь, бо Водяник схопить! - гукають її подруги.
А вона Милашка показує дівчаткам пучечок кропиви – обереги, що взяла з собою у воду, та й далі хлюпочеться у воді. Пішли тоді дівчата, не стали дочекатися неї.
От Милаша вже накупалася вдосталь, вийшла з води, кинулась до одежі, а на ній лежить величезний вужака. Злякано відсахнулась від нього дівчина. Аж раптом вуж озивається до неї людським голосом:
-Якщо візьмеш злюб зі мною, то віддам тобі твою одежу.
Страшно стало: як же їй молодій гарній дівчині за таку потвору віддаватися? А він їй каже знов:
-Ти не дивись, що я повзучий. Ось тільки поклянись мені іменем Богині своєї, що візьмеш злюб зі мною, то й побачиш, який я насправді, ще й полюбиш мене.
Стоїть, тримтить дівчина од холоду та й страху.
Вже от й череда йде з пасовиська. Треба й Милаші повертатися додому корів доїть та порати. А вуж усе лежить собі на її білій сорочці. Тоді Милашка зітхнула й каже йому:
-Клянуся богинею Мокошею, що візьму з тобою злюб, вуже.
І вмить яскраве сяйво спалахнуло над її одежею. Милаша одразу од жаху заплющила очі. А коли розплющила, побачила красивого юнака, що промовляв, сором’язливо відводячи погляд від її голого тіла:
-Одягайся, Милашо, та скажи мені, коли присилати до тебе старостів?
Скоро побралися молодята, гарно зажили вдвох. Милаша й справді полюбила свого судженого. Адже він був дуже вродливий, добрий, та й мисливець з нього вдатний, і ратай беручкий.
Та одного разу засумував Уж та й каже жінці:
-Піду я, Милашо, до свого роду, трохи погостюю. А якщо раптом забарюся, ти прийди до того місця, де ми з тобою вперше зустрілися і гукни мене: «ку-ку!» Я й тоді швидесенько повернуся.
Тілечки ото два дні витримала Милаша без свого коханого чоловіка. Побігла вже на знайоме місце, гукнула щодуху:
-Ку-ку!
І одразу з води винирнув її коханий чоловік вужем, а за кущами знов перетворився в простого чоловіка. Питається в нього Милашка:
-Чого забарився?
-Рід мій, Милашо, не пускав мене до тебе.
Та й знову зажили гарно і щасливо молоді. Аж ось удруге Уж засумував за ріднею, потягло його до свого роду. Довго тоді Милаша кувала понад берегом, доки повернула свого коханого чоловіка.
Пройшов час і знов зібрався Вуж до своїх родичів, втретє. Та й каже жінці:
-Якщо, Милашо, мене зовсім не відпускатимуть до тебе, то пришлю я свого побратима. Він тебе й одвезе до мого роду. Ти тільки-но не бійся, люба, і не відмовляйся, бо буде тобі погано.
Довго не було На цей раз чоловіка. Довго ходила Милаша понад берегом й гукала його «ку-ку». Нарешті виплив з води страшнющий вусатий вуж, схожий на змія, і сказав:
-Просить тебе чоловік твій і весь рід наш перейти жити до нас. Станеш ти царицею підводною.
Злякалася Милаша того змія, кинулася тікати. Одбігла трохи од Росі та й раптом у небо злетіла – стала Милаша птахою. Літає відтоді вона та все гукає «ку-ку». Шукає щастя своє, своє кохання.
