Міф про виникнення тополі
Жили якось на Росі чи Славуті славні поляни - Житий і Добрина. І народилося в них дві прекрасні доньки - чарівні, мов богині. Одна донька з`явилася на світ у полі (якраз під час весняних робіт), тому й нарекли волхви дівчину Поляною (або Полею). А друга дівчинка народилася тоді, коли Добрина пішла прати до води у долину. Тож дівчину так і назвали - Додолою.
Поля була старшою сестрою. Вона булла така гарна, що навіть старі волхви не могли відвести од неї погляду.
Палко полюбив Полю один юнак з Роденя - прудконогий Стриба. Він був переможцем молодецьких змагів, багато подвигів Стриба учинив на честь красуні Полі й дістав право взяти її собі у жони.
Та чарівну Поляну вздрів не тільки Стриба, сам Перун з небес побачив її вроду. І розтопилося враз серце громовержця. Уперше в своєму довгому вічному житті закохався грізний Бог Перун – Бог блискавки й грому.
- Бути Поляні богинею! - вигукнув Перун-громовержець так, що слова його почули всі поляни. І зраділи, що матимуть такого могутнього, всесильного родича, який щедро поливатиме їхню землю дощами, а ще, дивись, своїми вогненими стрілами відганятиме ворогів з землі полян.
Вбрали чарівну дівчину Поляну в самий найкращий одяг, заплели косу до п`ят. Подруги подарували їй розкішний вінок, у який вплели найбарвистіші ромейські стрічки. Привели Полю до Перунів, аби віддати в жони громовержцеві.
Увесь час в той день Родень ішов за Перуновою нареченою. І похнюплений закоханий в Полю Стриба теж.
Та ось раптом задрижала земля. Люди од страху попадали навколішки. Лише Поляна стояла горда, наче богиня.
У золотому осяянні, з пучком вогняних стріл у руці з`явився Перун. Вигляд мав Перун наймогутнішого в світі богатиря. Молодецькі сріблясті вуса спадали аж на його могутні плечі. В очах горів огненний зблиск. Мужнє обличчя відсвічує міддю. Горіли золоті кучері на голові.
Усміхаючись, Бог-красень почав наближатися до чарівної Поляни.
- Прощай, кохана моя Полю! - скрикнув розпачливо в цей час Стриба, вихопив короткий мисливський меч і встромив його собі в серце.
Жахно скрикнув натовп. Жалібно зойкнула Поля.
Спохмурнів Перун.
- Ні, не хочу, щоб на шлюбі моєму замість меду кров лилася. Хай же ти, прегарна Поляно, нікому не дістанешся! - прорік зі злістю громовержець і змахнув своїми стрілами.
Сильніше від Хорса сяйнули блискавки, враз вдарив страшний грім.
У неймовірному страхові люди знов припали до землі. А коли підвели голови, то вже не побачили красуні Полі. Замість неї стояло дивовижне дерево - високе й тонке та струнке, як дівчина.
- То наша Поляна! - закричав хтось з родіїв, показуючи рукою на те дерево.
- То Поля, - відгукнулися інші.
- Що то за дерево? - допитувалися задні.
- Тополя, - відповіли їм.
Так і пристала до цього дерева назва - тополя, що поширилася по всій землі полянській.
А Перун в той час за мить злітав у Вирій, приніс звідти пригорщу живої води. Бризнув на лице мертвому Стрибі, й ожив юнак.
- Будь моїм побратимом, Стрибо! - сказав Перун. - Адже обоє ми осиротіли баз нашої Полі. Чи готовий на це?
- Готовий! - твердо мовиви Стриба.
Претворилися вони тоді у соколів і полетіли до Вирію, де живуть слов`янські Боги. Там Бог Перун зірвав з Прадуба - вічного дерева слов`ян - молодильне яблуко і дав з`їсти його Стрибі, який одразу став невмирущим. Тоді Перун попросив у всемогутнього діда свого Рода міцні крильця для побратима й прикріпив їх до ніг Стриби. І благословив Род, аби Стриба став Стрибогом - володарем усіх вітрів.
Відтоді стали нерозлучні - Перун і Стрибог.
Стриба щодуху дме, ганяє хмари по світу, а Перун їх разпанахує стрілами, пускаючи життєдайний дощ на землю в потрібному місці. Так вони вдвох творять добро: без вітру й без дощу немає життя на землі.
Тільки серце Бога Перуна знову закам`яніло. Не злюбив він жінок. Остерігається дівчат. Суворо заборонено тепер жінці з`являтися в пущі громовержця - Перунах.
Та поляни хотіли якось задобрити грізного Перуна. Згадали вони про Додолу, що своєю красою не поступалася сестрі Поляні. Також одягли її, немов наречену, і повели до Перунів. Стали гукати громовержця, аби він узяв собі у жони рідну сестру Поляни, а за це дав дощу, який так був потрібен зараз. Почув Перун голоси полян, глянув на землю, уздрів чарівну Додолу. Дуже гарна була дівчина. Але Перун уже мав кам`яне серце, що цього разу вже не розтопилося. Всміхнувся він журно й мовив з неба до полян трубним голосом:
- Спасибі слов`яни мої, за наречену. Дуже гарна дівчина. Годиться мені в наречені. За неї посилаю вам на поля й ліси ваші рясний дощ. А Додолу віддайте за найкращого, наймогутнішого юнака, що переможе на змагах.
Відтоді пішло - щовесни кожне городище чи селище на землі полянській готує Перунові наречену - свою Додолу, обираючи для цього найвродливішу дівчину. Виводять волхви її за село і просять Перуна взяти її в жони, а за те дати їм дощу, бо надто вже спрагла земля. Громовержець не бере в жони Додолу, зате надсилає полянам важкі хмари з дощем. А Додола віддається за кращого парубка. Тому буяє країна Оратанія щедрими врожаями жита, ячменю, проса. Тому виростаюь тут руси-богатирі.
Розводять з тих часів поляни тополю - красиве струнке дерево, що полюбилося багатьом народам світу - і ромеям, і навіть персам та філістимлянам, бо приїздять і випрошують саджанці та насіння на розплід.
Росте тополя же в Оратанії лише для жертовних вогнищ. Так хочуть самі Боги у Вирії. І Перун також. Тож горить і горить красуня Поляна в полум`ї, знову і знову приносячи себе в жертву Перунові за рід свій.
