Жив раз давно-предавно чоловік, котрий мав кота, гусей та кури.
Як наступило літо й сонце добре припекло, гуси зібралися воду шукати. Ідуть, ідуть, ідуть. Зустріли курочку.
—«Куди йдете, гуси?»
— «Шукаємо воду, бо велика спрагота».
— «І я йду з вами,— каже курочка, бо й на неї сонце пригріло й дуже тепло їй ся вчинило, що аж рот роззявила...»
— «Но, ходи з нами».
Ідуть, ідуть, ідуть.
Зустріли кота.
—«Куди йдете?» — звідає кіт.
— «Шукаємо воду».
— «І я з вами піду, добре?»
— «Ходи».
Ідуть, ідуть, ідуть. Раз лиш увиділи озеро. Гуси знялися на крила й полетіли у воду. Плавають, купаються, й так їм добре, що аж гогочуть.
Курочка й кіт стали на березі й дивляться. Сонце парить. Дуже хотіли би залізти у воду, айбо бояться... Раз втямили у воді таких, як вони, кота й курочку.
— «Но, коли вони не бояться, то чого би нам боятися?»
І поскакали у воду... Але нараз почали тонути. Лиш з бідою вибралися на берег.
Кіт глянув на озеро, й так йому недобре вчинилося, що аж затрясся, втерся лапками та й каже:
— «Не буду я більше такий дурний, щоб лізти у воду. Помиюся я й на печі».
А курочка собі: «І я не буду дурна лізти більше у воду. Ліпше попорпаюся у попелі».
При цьому забралися і йдуть домів. Курочка скочила в купу пороху й од радості замахала крилами.
— «Се моя купіль! Сто раз ліпша, як вода!»
А кіт шмигнув до хижі, скочив на піч, замурчав і почав лапками митися.
— «Не проміняю я піч на озеро. На печі не треба плавати».
І від того часу гуси купаються у воді, коти — на печі, а кури порпаються в поросі.
А хто не вірить, най перевірить!
