Був собі вовк та такий-то уже старий, що ніде вже нічого не пійма і не задере.
— «Піду,— каже,— ляжу на шляху, може, хто заб'є».
Ото ліг та й лежить. Коли це біжить молодий вовк.
— «Здоров, дядьку!»
— «Здоров».
— «А чого це ви тут лежите?»
— «Та не здужаю вже і їсти добути. А ти ж хто такий будеш?»
— «Та я такого-то роду, може, чували?»
— «Знаю,— каже,— славні були увесь рід; чи і ти ж такий?»
— «Е, дядьку, я ще чище їх усіх; ось я вам зараз їсти добуду».
Побіг та прямо на отару, а собаки як почують — та за ним, а він прямо на того старого лупить. Добіг, перескочив через нього, а собаки на старого. Всилу, всилу він утік. Пішов далі, ліг.
Аж ось біжить другий вовк.
— «Чого це ви, дядьку, тут лежите?»
— «Та таке-то й таке, не здужаю вже і пропасти».
— «От я вас нагодую».
— «Та мене вже один нагодував. Ти сам чий будеш?»
— «Та я такого-то заводу».
— «Е, ваші всі були лайдаки та мошенники».
— «Ні, дядьку, я не такий».
Аж ось їде чоловік кобилою і лоша біжить.
— «Ідіть же,— каже,—дядьку, та ляжте у житі».
Той пішов, ліг, а молодий як наскочить на лоша, погнав його у жито, задавив ще й почав.
— «Їжте,— каже,— дядьку».
Чоловік же за лошам, а той вовк до кобили, зарізав і кобилу.
— «Оце вам,— каже,— дядьку, днів на стільки хвате».