Одного разу бігла лисиця до саду і здибає по дорозі їжака:
— «Добрий день, їжаче!»
Каже їжак:
— «Добре здоровля!»
— «Ходи зо мною у товаристві у виноград».
А він каже:
— «Ой страшно, лисичко, бо там господар накладає усе сильце; можем упасти у біду».
— «О, я,— каже,— не боюся, я маю школи покінчені, то дам си раду!»
І пішли.
Наїлися вони винограду і вертаються, та й лисичка ймилася у сильце.
— «Ей,—каже,—їжачку, братчику, рятуй!»
— «Ой ні, не поможу, бо я казав, що не знаю; та ж ти мені казала, що маєш школи покінчені».
— «Ой,— каже,— я уже зі страху забула геть усе».
Уздрів їжак, що біда, і зачав їй радити.
— «Ніц,— каже,— не роби, лиш як ґазда прийде, а ти ся зроби неживою — опусти голову, ноги, так як би-с була мертва, і, може, си ця штука удасть».
Акурат входить господар. Став над лисицею і каже:
— «От,— каже,— шкода, що я не був штири дні у саді, аж си прочутила...» Узявся одною рукою за ніс; а другою імив лисичку за хвіст та й викинув її через пліт.
Але лисиці лиш цього було треба. Схопилася та й пішла додому. Щось четвертої днини іде лисичка знов у виноград. Іде попри їжакову нору і знов кличе його у товаристві у виноград.
— «Та ти забула уже, що з тобою було?»
— «Ходи, ходи».
Но, наїлися вони знов винограду та й лиш зачали іти, а то їжак упав у сильце.
— «Ей,— каже,— сестричко-лисичко! Рятував я тебе, порятуй і ти мене».
— «Но, що я тобі поможу? Я тобі не поможу нічо!»
Та й іде геть.
— «Рятуй, бійся бога!»
Але лисичка і не чує. Але їжак заплакав:
— «Сестричко! Дуже-сми жили файно, ходи хоть розпрощайся зо мною».
Но, вернулася лисичка, та й ся обіймили обоє.
— «Ой,— каже їжак,— поцілуймося обоє, бо знаєш, що ми смерть зараз».
І лисиця вивалила язик і хоче їжака цілувати. Тогди їжак зловив лисицю зубами за язик і моцно тримає. Зачала лисиця пищати не своїми голосами так, що учув господар та й убіг до саду. Є що видіти! Но, узяв він борзо та й лисицю убив, а їжака поволеньки вибрав із сильця і пустив у сад та й від того часу дуже їжаків шанував, бо видів користь.