Выберите язык

Українські народні казки

Іде дорогою пес і вовк та й стрічаються і каже їден другому:

— «Помайбіг!»

— «Як здоров! А ти хто?» — каже псові вовк.

А пес каже:

— «Я швець. А ти,— каже,— хто?»

— «Я різник. Як ти,— каже,— швець, ти би мені ізшив чоботи».

— «Чому ні? Зшию».

— «Але з чого би то,— каже,— добрі тоті чоботи?»

— «Де би була кобила сита, з тої би добрі чоботи».

— «Я,— каже,— тямую, де є кобила сита. Я її заріжу, іди зо мнов!»

Та й пішли оба.

 

Найшов кобилу вовк та й заїв. Каже:

— «Лишаю тобі м'ясо на харч, а з шкіри чоботи аби-с мені зшив, а я тобі заплачу».

А пес сидів та й то все зіжрав, та й сидить далі. Вовк приходить до нього та й каже:

— «А зшив ти мені чоботи?»

А він каже:

— «Ні».

— «А чому?»

—«Бо то пусте було та й ся пірвало».

А вовк каже:

— «Та й з чого ж би добрі чоботи?»

— «Де би-с найшов бика ситого».

— «Я,— каже,— тямую, іди зо мнов».

Пішли та й знов того бика заїв вовк:

— «Лишаю тобі м'ясо на харч, а шкіри на чоботи, аби-с мені зробив».

 

А він зіжрав того бика та й сидить далі собі. Приходить вовк за чобітьми, питає, ци зшив. А він каже, що ні.

— «А чому?»

— «Бо треба мати. Де би-с тямував вепря ситого?»

Тот каже:

— «Я тямую. Іди зо мнов, я дам тобі вепря ситого».

Вни прийшли, того вепря вовк заїв та й каже:

— «Лишаю тобі сало, аби-с мав, та й лишаю м'ясо, аби-с їв».

 

Пес узяв та й з'їв то все, та й сидить. А вовк приходить та й каже:

— «Ізшив ти мені чоботи?»

— «Ні»,— каже.

— «А чому?»

— «Бо то все було пусте. То все ся пірвало».

Тот тогди каже:

— «Їла би тебе біда! Кілько ти мене праці збавив. Але я тебе буду тягати, аби нас люди розсудили, ци то має пропасти».

Пес каже:

— «Та най буде».

— «Там на гору, на дуброву, аби-с третього дня вийшов з своїми людьми, а я з своїми. Та й там аби-сте ждали, котрі вперед вийдемо».

 

Узяв пес собі когута та й кота — свої люди — та й пішов на ту гору. Вовк взяв собі медведя та й взяв вепря дикого. Вийшов на гору під дуброву та й там чекає вже. Вепр ся сховав в лист, а вовк у такий чагарець у лісок. Медвідь виліз на дуба, аби йому видко, коли муть іти. А тоті з землі; вовк ся все питає:

— «Не видко?»

А медвідь каже, що нє. Знов ся питає:

— «Не видко?»

А медвідь знов каже, що нє; та й ждуть. Але третій раз ся питає, а він каже:

— «Ідуть уже». А вовк:

— «Ану, а багато їх йдуть?»

А медвідь каже:

— «Три. Один,— каже,— йде в черленім шлику, другий з шаблев, а третій таки так».

А вовк каже:

— «Тот у черленім шлику, то від його, а тот із шаблев — тото шандар його, а тот, що таки так іде — то швець мій, бог би го побив! Тепер сидім тихо, що вни муть собі говорити».

 

Та й сидять тихо. А тоті поприходили та й туда похожують собі, як діло котові та псові, та когутові. А вепря щось укусило. Вепр кинув хвостом, а кіт скочив та гадав, що то миш, та й вепря імив за хвіст. Вепр вергся кота та гукнув, а кіт вепря ся верг та й штрик у того дуба, де був медвідь. А медвідь гадав, що тот імив того та хоче і його, та й з дуба штрик та й вивихнув ногу. Утік вепр та й утік медвідь та й кажуть:

— «Бог би тебе побив з твоїм шевцем! Яких тот привів людей, що тот нас виловити хотів!»

Когут кудкудаче, а вовк каже:

— «Най же вас, бо ви там були, але я на боці був, а від його кричав:

— «І тот ще тут?». Тепер,— каже,— що робимо?»

А медвідь каже:

— «Я би не пішов, бо я собі вже ногу вломив».

А вепр каже:

— «І я би не пішов, бо мені хвіст прирвав».

А вовк каже:

— «Вже най пропадає моя праця, як ми маємо вигинувати».