Ворона підгодувала якось троє молодих воронят, що не ще могли самі літати, та й гадає собі: «Ану, я їх випробую, котре з них найсправедливіше». Та й каже она до них так:
— Діти, ми на цім дереві не утримаємося, бо завтра се дерево хоче господар зрубати; сьогодні він його вже призначив до зрубання, тому я вас мусю попереносити на друге місце, он там за ту широку ріку.
Діти кажуть на це матері:
— Най буде.
Ворона бере в свої лаби найстаре вороня та й несе. Серед води питає:
— Синку, ци будеш ти мене так годувати на старі літа, як оце я тебе? Ци будеш ня,— каже,— так годувати і переносити, де треба, як я тебе зараз переносю?
А воронятко й каже матері своїй:
— Ой, чому ні! Авжеж, буду, мамко!
А ворона пустила його до ріки і вернулася по друге та й так само пустила його до ріки, бо і то так обіцяло, як перше, а она знає, що то мудрація. Вертається тоді ворона за своїм третім воронятком і питається і цего так, як тих двох воронят, що вже потопилися. Але це третє дитя каже матері:
— Ненько, я не можу вам це обіцяти, бо і я буду мати тогди такі самі малі діти, як ви, і мусю їх так годувати, як ви нас тепер годуєте, то їх опустити я не можу і вам цього теж не обіцяю.
Тогди ворона сказала:
— То ж ти —єдина вірна моя дитина, ти лише правду сказала, то я тебе перенесу і догодую. А тих двох я потопила, бо вони були брехливі, бо обіцяли, що будуть мене так на старість годувати, як оце я вас тепер годую.
