Розмовляли одного разу вовк з вовчицею.
—Погано тобі, вовче, живеться,— каже вовчиця.
— Чому? — дивиться на неї вовк.
—Ти все по кущах ходиш, від людей ховаєшся.
— Гм,— пробурчав вовк,— але ти також від людей ховаєшся...
— Ні, я де хочу, там і ходжу, і ніхто мене не бачить.
— Брешеш ти, голубонько! — не погоджується вовк.
— Тебе бачать люди так само, як і мене.
— Вір, не вір, я правду кажу,— відповідає вовчиця.
Покрутив головою вовк та й каже:
—Коли так, то давай перевіримо. Я заховаюсь у кущах, а ти йди у поле. Побачим: помітять тебе люди чи ні?
— Добре,— каже вовчиця,— подивимось!
Пішов вовк у кущі, а вовчиця вийшла у поле. Побачили її орачі і почали гукати: «Вовк, вовк!..»
Почув це вовк у кущах, що його згадують, і дременув у ліс. Біжить та й думає: «Цікаво, вовчиця в поле вийшла — і нічого, а я в кущах сидів — і мене побачили!..»
Догнала його вовчиця, запитує:
—Ну що, чия правда?
Віддихався вовк та й каже:
—Твоя правда. Нічого не скажеш!.. Якби не перевірив, ніколи б не повірив.
