Одного весняного дня король Матяш вивів усіх своїх вельмож на поле, щоб бачили вони, як селяни працюють - сіють кукурудзу і садять картоплю. Коли панство вже досить находилося й хотіло відпочити, зустріли вони одного орача, котрий спинив воли й, сидячи на плузі, потягував піпу.
Король Матяш ще здалека впізнав цього чоловіка, бо той колись служив у його армії, він був мудрий і фіґляристий.
— Дай боже доброго здоров'я! — привітався з тим чоловіком король.
— І вам! — підняв клебаню селянин.
— Гей, брате! Чи далеко ще далеко? — кидає фіґлю король.
— Та... Се буде далі, як моєму волові за рогами,— відповідає сміючись орач.
— Но, ще доста добре... А за скільки ти робиш?
— За три золоті, - каже орач королю.
— І всі сам проживаєш?
— Ой, ні! Я проживаю тільки один золотий, другий зичу, а третім борг сплачую.
— Дуже добре ділиш! — похвалив король Матяш чоловіка.
Оті пани, які слухали цю бесіду короля з простим селянином, лиш витріщили очі, бо нічого не могли второпати.
— А скільки тепер із тридцяти двох? — продовжує бесіду король.
— Гей, тут біда, пресвітлий царю, бо тридцять два вже лише дванадцять!
— Гм, та це вже і справді біда! Но, айбо цапів ще зумів би подоїти, ні? – пита Матяш.
— Та цапів би ще і подоїв, якби тільки були вони... Айбо біда, що вже не маю дійних,— засміявся селянин.
Матяш теж засміявся, бо вони добре зрозуміли один одного.
— Та будь здоровий, але пам'ятай, чоловіче, оцю нашу з тобою бесіду нікому не розтлумачуй, доки не зустрінешся з моїм світлим лицем,— сказав на прощання король Матяш орачеві.
Відійшли вельможі недалеко в ліс, де собі полягали на зелену траву, в холодок. І король спитав сміючись:
— Но, панове, котрий з вас зрозумів мою бесіду з селянином? Хто з вас її розтлумачить, тому даю високий чин. Ми тут півгодини будемо відпочивати, і кожний най подумає.
І Матяш тоді задрімав.
А пани? Гей! Кожному хотілося мати собі високий чин. Думали, думали, а потім один устав потихеньку й поза корчі, гадаючи, що ніхто його не бачить, пішов на поле до старого.
Але те саме зробили один пан за другим. Коло селянина всі пани зустрілися й вирішили, що мусять розтлумачити його бесіду з королем, хоч би за це дорого вони заплатили.
І почали:
— Чоловіче добрий, що значить — «Чи далеко ще далеко?»
Орач поклав клебаню на землю:
— Платіть по золотому, то вам поясню... Кинули пани кожний по золотому, і чоловік сказав,
— Король мене зазвідав: чи далеко ще далеко? Він хотів сказати, чи ще далеко виджу? Коли я служив у чорній армії, мене звали «Далеко», бо я мав дуже добрі очі. Я йому відповів, ще далі, як волові за рогами, себто ще доста виджу, - відповів панам орач.
— А що значить — «За скільки ти робиш?»
— Платіть, - каже селянин.
Мусили пани кинути в клебаню ще по золотому.
— Оті три золоті, за котрі я роблю, складають одне ціле, лиш на троє поділене. З одної частини я сам живу, другу позичаю, себто дітей годую, аби вони мене на старі дні кормили, а третю частину за борг віддаю, себто утримую на неї своїх старих батьків, які мене вигодували.
— Се ж не так тяжко розуміти,— шепчуть межи собою пани,— а ми не здогадалися.
— А що значить — «Тридцять два тепер лише дванадцять»?
— Платіть по золотому! – знов каже чоловіче.
Мусили пани вишкребти з кишень останні гроші й кинути в клебаню.
— А се так треба розуміти! король звідав, скільки в мене ще лишилося зубів, бо кожний знає, що в людини є тридцять два зуби, а я йому відповів, що маю вже лише дванадцять.
— Але ж і це не важко вгадати! — сердяться пани.
— А що означає — «Коли були б цапи, то ти б їх зумів подоїти? »
— Се вам поясню без грошей,— засміявся селянин.— Цапів я так дою, як тепер вас. Усе ваше золото видоїв у клебаню.
Пани заганьбилися і сердито говорять до нього:
— Но, тепер ми розповімо королеві, що ти нам усе розтлумачив, хоч обіцяв мовчати, поки не зустрінеш його світле лице. Тепер тебе король покарає!
— Хіба я не зустрівся з царським світлим лицем? Таж я не раз зустрічався з ним: на кожному золотому є царське лице! Король Матяш наказав мені доти не говорити нашої таємниці, доки не буде заплачена світлим золотом.
Похнюпилися «подоєні цапи», помацалися там, де їх не свербіло, і по одному, ховаючись за корчі, повернулися до короля Матяша. А той, коли вже всі були на місці, нараз ніби прокинувся від сну і, сміючись, каже до них:
— Приснилося мені, що той простий селянин, з котрим я мав бесіду, всіх великих цапів подоїв...
Посхиляли вельможні пани голови, але жоден не проговорив ні слова, як би у рот води понабирали.
