Неактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зірка
 
Сонце

Я — тиша. Посеред ночі вкриваю білий світ
красивим чорним полотном. Не залишаю слід.
На ньому виткані давно палаючі зірки,
на ньому тіні і слова, красиві і гіркі.
Ти тихо спиш і бачиш сон. Я поряд — як хотів.
Я розкажу тобі його — історію братів.

Історія стара як світ, ти, може, й навіть чув.
Жили брати. Їх дружба й міць були неначе дуб.
Вона з роками тільки кріпла, вона міцніла і росла.
Їх слава через всі століття не вмерла — навіть ожила.
Один неначе білий день — веселий й говіркий,
а брат його як темна ніч — похмурий і сумний.
В бою не знали слабини — пліч-о-пліч кожен раз,
відвага й честь їм помогли долати ворогів щораз.
Ділили навпіл все, що є, щоб не було біди.
Жили із совістю в ладах, як вчили їх діди...

Було спокійно, тихо й мирно, та вже пробив негоди час.
Постукалась до них дівчина, одіта бідно, без прикрас.
Волосся довге і русяве, струнка, проста та дуже блідна.
Як дві безодні карі очі, а в них душа красива, світла.
Дівчину враз нагодували, накинули на плечі свитку.
Але вона так і мовчала, лиш сльози полилися швидко.

— Я потребую допомоги, та я не знаю як просить.
Вам оплатить не маю змоги... Не знаю що мені робить.

Брат меньший взяв її за руки — вони ж холодні наче лід.
"Яка слабка", — тоді подумав, — "а очі — то незнаний світ".

— Спочатку розкажи що сталось. Не плач, дівчино, витри сльози.
Допомогти нам буде в радість, якщо зробити це ми в змозі.

Брат старший сидів трохи далі, уважно слухав і дививсь.
"Багато в тих очах печалі, в них стільки горя і краси..."

— На всьому світі я одна, навколо люди і нікого.
Мене схопити хоче Цар, Цар всіх земель, всього живого.
Він вийшов з темряви на світ. Він хоче знищити ці землі.
Але у мене оберіг, що має силу страшну, древню.
Він може зупинити зло, він може здійснити бажання,
він може знищити добро, він може дарувать кохання.
Але той камінь не для всіх, не кожному він допоможе.
Не кожен знає як просить. Не кожен заплатити зможе,
а плата може буть... життя, а може й не бути плати...
Зло йде за мною по п'ятах, вже скоро може наздогнати.

По хаті розповзлася тиша, страшний тягар всіх охопив.
Такого не було раніше — ніхто не знав що тут робить.

— Лягай, дівчино, відпочинь. Все буде добре, не турбуйся.
Пусти із серця весь свій біль. А завтра разом приготуймось.

Та не прийшлось відпочивать — зі стуком двері одчинились,
вірвався холод, страх і мрак. Все затряслось і закрутилось.
Дівчина встала зі словами: "Прощайте, браття, вибачайте."
— Зажди, дівчино, зачекай, той камінь-оберіг віддай нам.

Дівчина зняла з шиї камінь, що освітив усе навколо.
Такий маленький, а яскравий, він міг змінити злую долю.
Стояли хлопці наче скеля, лиш очі видавали сум.
Тверді й високі аж до стелі, зігнувшись від страшенних дум.
А навкруги все клекотіло, та темрява боялась світла.
На стінах тіні тріпотіли, тьма підступала ненаситна.
І кожен думав що робити, як оберіг привести в дію.
Як камінь треба той просити, щоб дав він на життя надію?
Потроху світло загасало, разом з надією у серці,
і темрява перемагала в страшенній чорній круговерті...

Той камінь виповнив бажання всіх трьох закоханих сердець.
Перемогло тоді єднання і то — початок, не кінець.
З тих пір Земля-дівчина світла, привітна, рідна і свята.
Вночі охороняє Місяць, а вранці Сонце заступа.
Не може Цар схопити Землю, бо Світло завжди навкруги.
Його атаки всі даремні — тепер вже не перемогти.

© Ірина Лобас, березень 2017 р.

Колекція віршів автора на Google+