Я так жила, що ніби й не жила.
Чекала, що ось-ось почнеться дійство.
Я від поранень серце берегла
й пішла до темряви в обійстя.
Закрилась в башні, вікна зачинила.
Спокійно, тихо, лише я.
Я навіть відчувати припинила.
Існую. Дихаю. Не я.
Все механічно, ніби мимоволі.
Ходжу, всміхаюсь, плачу і дишу.
Та ніби щось всередині замкнуло.
Бо це не я. Живу і не живу.
Я намагалась вийти із полону,
я відчиняла двері й шла надвір,
та опинялась знов в холодній
темряві нездійснених надій.
Я намагалася згадати
про те, що радувало й давало сил,
та пам'ять знову нагадала
про пару спалених на спині крил.
Розірвана душа постійним гнітом,
постійно винна всюди й всім...
Не може дати іншим світла
той, хто у темряві один.
Я ризикну, зламаю зАмок,
зруйную стіни навкруги,
щоб знову бачити світанок,
щоб знову відчувати світ...
© Ірина Лобас, січень 2021
Інша поезія автора:
